Захворіло у світі
5,559,130
Померло у світі
348,610
Вилікувалось у світі
2,277,087
Захворіло в Україні
21,584
Померло в Україні
644
Вилікувалось в Україні
7,575
Чому Україні слід готуватися до Третьої газової війни з Росією

Чому Україні слід готуватися до Третьої газової війни з Росією

Історичні паралелі дають підстави очікувати нових «сюрпризів» з боку північного сусіда

Цей матеріал також доступний російською
Чому Україні слід готуватися до Третьої газової війни з Росією
Фото: pixabay

Сьогодні в Брюсселі пройшли чергові тристоронні переговори у форматі Україна – Росія – Єврокомісія. Їх метою було спробувати знайти компроміс щодо продовження транзиту російського газу територією України. Автор Mind Інна Коваль у своїй авторський рубриці «Нота Бене» – про те, чому Росія у січні 2020 року розпочне Третю газову війну проти України, повністю відключивши транзит свого газу до Західної та Південної Європи. Навіть якщо тристороння група і досягне якихось домовленостей щодо транзиту, а також підпише необхідні документи.

Це станеться, незважаючи на будь-які заяви та обіцянки високих російських очільників продовжити транзит. І навіть якщо НАК «Нафтогаз України», зі слів керівника НАКу Андрія Коболєва, відмовиться від своїх позовів у Стокгольмський арбітраж щодо невиконання «Газпромом» зобов’язань відносно транзиту 110 млрд «кубів» на рік, як записано у газових домовленостях 2009 року. Навіть незважаючи на те, представникам яких політичних сил дістанеться «крісло» президента України та більшість у Верховній Раді після виборів у 2019 році. Просто тому, що це стиль поведінки РФ відносно до своїх сусідів.

Свого часу автору довелося брати участь у висвітленні двох попередніх «газових воєн» – 2006-го та 2009-го років, причому другої – безпосередньо перебуваючи на чолі прес-служби ДК «Укртрансгаз». Тож зараз можна відзначити певні закономірності.

Жодного раціонального підходу, лише політичний тиск. «Північний потік – 2» буде побудований до кінця 2019 року попри всі погрози різноманітними санкціями з боку керівництва США в бік європейських компаній та країн. «Північний потік» – проект суто політичний і направлений на те, щоб максимально скоротити Україні джерела фінансових надходжень. Адже транзит російського газу вітчизняною ГТС приносив $2–3 млрд доходів на рік.

Потужність української ГТС на виході на західному кордоні складає 179 млрд кубометрів газу на рік. Проте ніколи в житті вона такий обсяг не прокачувала: максимальні об’єми складали 130 млрд «кубів»/рік на початку 1990-х років. Потім вони щороку скорочувалися, і останнім часом знаходяться на рівні 80–90 млрд «кубів» щорічно.

Разом із тим Росія активно будувала обхідні газопроводи: у 1999 році через Білорусь та Польщу – перша черга «Ямал – Європа» потужністю майже 33 млрд на рік, на яку вийшла у 2006 році, після Першої газової війни; у 2003 році – через Чорне море була прокладена перша черга «Блакитного потоку» потужністю 16 млрд «кубів» на рік, якої досягла у 2017 році. Попередні проекти передбачали на обох газопроводах будівництво і других черг, та згодом «Газпром» передумав. У проекті «Ямал – Європа» друга черга трансформувалася у проект «Північний потік – 1, 2», у «Блакитному потоці» – у новий газопровід «Турецький потік», який також мають запустити у 2020 році.

Загальна потужність обох «Північних потоків» складе 110 млрд «кубів» газу на рік. «Турецького», який виходитиме до південної Європи,  – 32 млрд «кубів» на рік. Для України нічого не залишається.

Чому так важко визначити тариф на транзит газу «Північнім потоком»? Прокачка газу по всій протяжності труб «Північного потоку» йде за допомогою лише двох компресорних станцій на російському узбережжі Балтійського моря: для першого потоку станція розташована у Виборгу, для другого – в порту Усть-Луга. Потужність цих компресорних станцій сягає 366 МВт (для порівняння: потужність найбільшого вугільного блоку на ТЕЦ – 300 МВт, а найменшого атомного блоку – 440 МВт). Тільки уявіть, яку кількість газу росіяни спалюють на цих компресорах, щоб забезпечити тиск у трубі на рівні 220 атмосфер, і щоб за 12–14 днів газ дійшов від російського до німецького берега. До того ж влітку і взимку ці потреби сильно різняться.

Інші технічні недоліки проекту «Північний потік» полягають у тому, що він прокладений по дну холодного Балтійського моря. Газ у трубі протяжністю 1220 км дуже сильно охолоджується і стає надто «мокрим». І коли він доходить до німецького пункту приймання – Грайфсвальд – його необхідно додатково «осушувати», щоб довести до європейських стандартів та запустити в загальну європейську газову систему. В трубопроводі ж постійно накопичується вода, і його доводиться періодично зупиняти, щоб її «злити».

Навесні 2010 року, коли «Газпром» почав будувати «Північний потік», авторка цих рядків брала участь у телемості з російськими політиками та мала дискусію щодо необхідності будувати обхідні газопроводи з одіозним депутатом Держдуми Сергієм Марковим. І тоді прозвучав попередньо розрахований тариф – $5,75 за 1000 «кубів» на 100 км. Тобто вартість прокачки газу на всю відстань – 1220 км – склала $70,15 за 1000 «кубів». Це чи не найвища вартість у Європі.

Для порівняння: трубопроводами України газ йде 36-48 годин, тиск – до 75 атмосфер, тариф на той момент не сягав і $2 за 1000 «кубів».

Перша газова війна. Причиною всіх російсько-українських газових війн була ціна газу та посередники, через яких цей газ постачається, але то інша історія. Отже, Перша газова війна 2006 року тривала чотири дні. Приблизно о 20:00 31 грудня 2005 року за наказом Центрального диспетчерського управління «Газпрому» російські компресорні станції на кордоні з Україною почали скорочувати обсяги прокачки. Газ для Західної Європи йшов у повному обсязі, а для України надання обсягів припинили. І вранці 1 січня 2006 року «Газпром» оголосив, що для України газ перекритий, а українські політики винні в тому, що не купили у російського монополіста газ на його умовах, тож «прості люди» в містах і селах будуть замерзати і голодувати.

Втім, ще пару днів Україна користувалася газом наповну, бо, як пояснив тодішній прем’єр-міністр Юрій Єхануров, країна споживала туркменський газ, який зайшов на нашу територію ще до Нового року, і два дні транспортувався по трубах до західного кордону. Росіяни намагалися звинуватити Україну в «крадіжках» експортного газу, але змушені були визнати, що прорахувались – забули про туркменський газ, який на той час Україна також купувала. Втім, уже в ніч з 3 на 4 січня Москва нам таки «впарила» свого нового посередника – «РосУкрЕнерго», а заразом через нього підвищила ціну газу з $50 до $95 за 1000 «кубів». Поставки відновилися в повному обсязі, та нічого крім скандалів робота цього посередника Україні не принесла.

Друга газова війна. Підготовка до Другої газової війни 2009 року з боку Росії почалася за півтора-два місяці. Вже у листопаді 2008 року «Газпром» на найбільших родовищах почав «закривати» сверловини-мільйонники, тобто ті, що дають 1 млн кубометрів газу на добу. Бо не можна водночас перекрити труби діаметром майже півтора метри, по яким транспортується газ, і не закрити свердловини – треба кудись дівати видобутий газ. Отже, вже з листопада було зрозуміло, що росіяни врахували попередні помилки і готують велику «технічну пастку».

Український уряд на чолі з прем’єр-міністром (тоді це була Юлія Тимошенко) мав би вести активні переговори з «Газпромом» та урядом РФ щодо ціни на газ, обсягів, умов транзиту. Але нічого цього не відбувалося, лише курсували чутки, що президент Віктор Ющенко вимагає від уряду укласти прямі контракти з «Газпромом», без усяких посередників, а уряд підшукує якогось свого посередника, з яким вже Юлії Тимошенко було б вигідно працювати. Найчастіше звучала назва компанії «Ітера» та ім'я її очільника Ігоря Макарова.

Тож технічні департаменти «Укртрансгазу» в Києві та в регіональних підрозділах розробляли план роботи української ГТС – другої за потужністю в Європі – без транзиту російського газу. Все почалося надвечір 31 грудня 2008 року: росіяни поступово скорочували прокачку газу в напрямку України, а наші спеціалісти – закривали транзит до Європи на західному кордоні та розгортали підземні сховища і компресорні станції в реверсний режим.

Уже 1 січня 2009 року українська ГТС працювала не зі сходу на захід, а навпаки – із західних ПСГ газ «качався» на 1200 км до східних кордонів Луганської та Донецької областей. Такого не робив ніхто і ніде у світі: без жодних випробувань та практик величезну систему протяжністю у 37 000 км за пару днів розвернути та налаштувати на роботу в реверсі. Ніхто не знав, скільки часу система зможе пропрацювати в такому режимі.

Європа тиснула на Росію та «Газпром», вимагаючи газ, який заздалегідь законтрактувала. Нагадаємо: газотранспортна система України складається з кількох великих магістральних газопроводів, які транспортують газ у різні напрямки та країни. Наприклад, «Уренгой – Помари – Ужгород» і «Прогрес» заходять зі сторони Курської області і транспортують газ в Ужгород, на кордон із Словаччиною, а звідти він йде далі у Західну Європу. Тож технічно ці труби можна було запустити, щоб Європа отримувала газ, а Україна – просто його не брала.

«Газпром» вирішив викрутити Україні руки, почавши вимагати, щоб «Укртрансгаз» цими трубами передавав газ в Молдову і далі на Румунію, Угорщину, Болгарію. Та задля цього необхідно було б повністю припинити роботу нашої ГТС у реверсному режимі, тобто споживачі України залишились би без газу взагалі. У керівництві газових компаній України і Росії на той момент було багато спеціалістів, які разом розвивали газову галузь ще за часів Радянського Союзу. Та опинившись по різні боки барикад, російські «брати» диктували вимоги своїм колишнім колегам без жодних сантиментів: Україну відверто шантажували.

Росіяни не перемогли. Дотиснули усіх європейці, яким набридло сидіти без газу. Та росіяни не почували себе переможцями, бо під час підписання газового контракту в ніч на 19 січня 2009 року Україна все ще самостійно тримала свою газову систему. Росіяни аж ніяк не були рятівниками, тож навіщо Юлія Тимошенко погодилася на таку ганебну угоду – незрозуміло. Ні з ким зі спеціалістів «Укртрансгазу» технічні умови постачання і транзиту не погоджувалися.

Щоправда, українські газотранспортники вже відчували певні проблеми: зима видалася дуже морозною, споживання газу було високим, і на деякі напрямки компресорні станції вже не могли подавати газ у необхідних обсягах. Споживачі на «кінцевих гілках» почали забирати буферний газ з труби, тиск у системі почав падати. Межа міцності залишалася хіба у кілька днів. Та все ж таки Україна трималася. Повертали ГТС до роботи в звичному режимі за алгоритмом українських газотранспортників.

Підготовка до відключення відбувається заздалегідь. Сьогодні «Газпром» оголосив про великий ремонт «Північного потоку – 1», що запланований влітку 2019 року. А також  почав активно виводити з експлуатації компресорні цехи на своїх великих  компресорних станціях, що працюють в українському напрямку з боку Луганської, Донецької та Сумської областей. Загалом до 2020 року будуть виведені сім цехів на КС «Должанська», «Курська» та «Донська». Це якраз ті станції, що прокачували газ у напрямку Ужгорода, на Словаччину, Румунію, Польщу, Угорщину, Чехію.

У цих країн були довгострокові контракти на купівлю значних обсягів російського енергоресурсу, які тривали подекуди  до 2028–2032 років. Та, схоже, «Газпром» вирішив достроково припинити їхні контракти і перевести ці країни на інші джерела постачання газу. Через той же «Північний потік», який влітку відремонтують. І розрахунки НАК «Нафтогаз України» перенести пункти купівлі-продажу газу на східний кордон України вже стають примарними.

Та найстрашніше інше: саме з цих напрямків транзит російського газу забезпечував буферний баланс вузлів Північного, Східного та Південного промислових регіонів. Це принцип сполучених посудин: не буде транзиту – не буде буферного газу для стійкого транспортування власного газу споживачам, як промисловим, так і побутовим. Отже, доведеться закачувати та постійно підтримувати баланс за рахунок власного українського газу. А його треба десь узяти і заплатити за нього, тож ціна може й зрости.

Чого чекати? Росія у 2020 році припинить транзит, нехай на кілька тижнів або місяців. А після того як Україна вибудує нову структуру постачання та розподілу газу по внутрішній газотранспортній системі, РФ погодиться на мізерний транзит. Але почне вимагати, щоб його робили через геть неспівставні точки входу-виходу, як це було у 2009 році. І розпочнеться галаслива піар-кампанія на весь світ – мовляв, Україна сама відмовляється від транзиту. Завдання одне – зруйнувати новозбудовану структуру постачання на внутрішньому ринку. І тут значну роль відіграватиме позиція політичного істеблішменту України: якщо подібні вимоги спробують виконати, то Третю газову війну Росія виграє, а з нею – і війну на сході України.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті