Чому державою не можна управляти, як приватною компанією

Українським інформпростором один за іншим прокотилися кілька скандалів, пов'язаних із розміром заробітної плати топ-чиновників. Виниклий резонанс призвів до того, що на даній проблемі зробив «особливий акцент» навіть президент Володимир Зеленський. Також досі тривають дискусії з приводу того, скільки повинні отримувати держслужбовці вищого рангу в Україні, і чи коректно порівнювати обсяги їхньої винагороди з доходами топ-менеджменту великих корпорацій. Наскільки ефективними є бізнес-підходи в управлінні державою? У чому ключові відмінності між управлінням приватною компанією і міністерствами? Які інструменти управління бізнесом не застосовні для державного сектора? І як підходити до оплати праці перших осіб країни? Свої відповіді на ці питання спеціально для Mind пропонує CEO консалтингової компанії R&C Kyiv Group LLC Жанна Балабанюк.

Навіщо країні «люди з бізнесу»? Останнім часом дедалі популярнішою стає ідея, що держава – це майже корпорація, отже і керувати нею можна за тими ж законами, що і великим бізнесом. Такі меседжі обростають безліччю деструктивних міфів і рекомендацій, що стосуються безпосередньо України. Деструктивні вони тому, що є інструментом руйнування вітчизняної системи держуправління.

Найпоширенішими міфами можна назвати наступні.

«Країна – це як компанія, а громадяни – її акціонери. І якщо ми керуватимемо країною за аналогією з успішною компанією, то зможемо замінити неефективне державне управління кращими практиками з бізнесу».

«У державний сектор повинні прийти ефективні люди з бізнесу і замінити собою неефективних державних чиновників».

«Чиновники працюють за маленьку зарплату, тому і крадуть. А якщо ми піднімемо їм оклади, то не крастимуть».

«Депутати та міністри не можуть працювати за маленькі зарплати – вони ж представляють країну».

«Праця менеджерів, що прийшли з бізнесу, коштує дорого, і ми відповідно маємо платити їм, як у приватному секторі».

«Без залучених топ-менеджерів з бізнесу країну змінити неможливо, існуючі чиновники не здатні провести зміни».

Цей список можна продовжувати. Ключове тут те, що вже тривалий час частина політиків, експертів і представників бізнесу, критикуючи державне управління України, впевнено заявляють, що порятунок країни полягає в появі керівних кадрів з ділового середовища і впровадженні бізнес-практики в державному секторі.

Чи насправді це так? Які є ризики і пастки в таких твердженнях? Що не береться до уваги і нівелюється в подібних розумових конструкціях?

Почнемо з головного. Чи коректно порівнювати державу з акціонерним товариством і говорити, що всі громадяни – його акціонери? Адже є низка цілком об'єктивних ключових відмінностей.

Перша. Мета діяльності будь-якої компанії – отримання та збільшення прибутку, а мета держави – піклування про всі верстви населення. Успішність держави вимірюється не тим, які умови вона створює найбагатшим, а тим, як дбає про найбільш незахищених. Саме тому успішними і багатими державами є ті, у яких високі соціальні стандарти.

Друга. Бізнес підбирає персонал у відповідності зі своїми цілями і завданнями. При цьому кожна компанія хоче знайти якомога кращих фахівців, залучаючи їх з ринку праці. Відповідно, керує лише тим персоналом, який у ній працює, формуючи власну політику оплати, компенсацій і соціальних стимулів.

А ось із державою все не так. Держава несе відповідальність за всіх громадян, а це не лише працююче населення. Це ще й діти, люди похилого віку, хворі, непрацездатні та ув'язнені. Якщо компанія при економічній кризі може звільнити співробітників, тим самим зменшивши свої витрати на персонал, то держава незалежно від економічної ситуації все одно має забезпечувати нехай навіть мінімальні, але стабільні соціальні гарантії для всіх.

Третя. Деякі приватні компанії мають свої досить великі програми корпоративної соціальної відповідальності. І тривалий період їх реалізують у регіонах, де розміщуються їхні виробничі майданчики. Ці програми значно впливають на рівень життя, вносячи позитивний внесок у розвиток населеного пункту або цілого регіону.

Але жодна з цих програм не покриває всі витрати всіх або навіть одного об'єкта соціальної сфери, таких як дитячий садок, школа, лікарня, будинок для людей похилого віку, якими користуються всі жителі населеного пункту (мова не йде про дитячі садки та амбулаторії, створені при виробництвах). Бізнес частково може допомагати, вирішуючи ті чи інші проблеми, але аж ніяк не бере на себе всі витрати. Чи готова хоча б одна компанія в Україні на постійній основі взяти на повне забезпечення хоча б один із соціальних об'єктів загального користування в тому населеному пункті, де вона працює? Навряд.

Четверта. Компанія наймає і звільняє персонал відповідно до ділової або виробничої необхідності. І не несе відповідальності за працівника після того, як трудові відносини закінчилися. Держава, навпаки, відповідає за все працездатне населення. І якщо громадянин залишається без роботи, держава повинна створити умови для його працевлаштування, самозайнятості або як мінімум виплачувати тимчасову допомогу з безробіття. Тобто займатися і тими, хто звільнений, зокрема, з корпоративного сектора і ще не встиг працевлаштуватися. Створюючи умови, при яких безробітні зможуть бути зайнятими – знайти роботу за наймом або стати підприємцями.

Ключова відмінність в управлінні державою і приватною компанією – це соціальна складова. У приватному бізнесі вона обмежується турботою лише про найнятих працівників, іноді – частково про членів їхніх сімей (наприклад, медична страховка, оплата дитячого садка або школи дітей співробітників тощо), на період їх роботи в компанії. Бюджети на ці потреби виділяються в межах соціальної свідомості власників. Держава не може дозволити собі про одних піклуватися, а про інших – ні. Або відмовитися від деяких верств населення. Або забезпечувати соціальні виплати час від часу, а не постійно.

Ми живемо в країні, де власники бізнесу часто озвучують тезу: «Про яку соціальну відповідальність бізнесу може йти мова, якщо ми створюємо робочі місця, і цього досить?». Соціально відповідальних компаній одиниці, економіка на 40-60% в тіні, що апріорі анулює будь-яку соціальну відповідальність на «сірому» і «чорному» ринку праці. Відповідно, цінності та практика соціальної складової в частині працюючого бізнесу геть відсутні.

На цьому тлі менеджмент країни заявляє, що міністри не можуть працювати за маленькі зарплати. Виходячи з потреб міністрів («їм же сім'ю забезпечувати треба»), але не зіставляючи заробітні плати топ-чиновників з реальними доходами громадян з різних регіонів України, тим самим збільшуючи соціальний розрив.

Чи може топ-менеджер бідної країни отримувати високу заробітну плату? Рівень зарплат у державі відображає рівень розвитку самої держави. Україна – найбідніша країна Європи: тутешні заробітні плати, пенсії та інші соціальні виплати в рази менші порівняно навіть з найближчими сусідами (не кажучи про країни Західної Європи). У цій ситуації будь-які високі доходи депутатів, міністрів або інших чиновників сприймаються громадянами як соціальна несправедливість і дисбаланс.

Адже коли чиновник отримує в 100 разів більше, ніж становить мінімальна заробітна плата, то виникає логічне запитання: хто на кого працює? І хто кого обслуговує – чиновник громадянина чи громадянин чиновника? Якщо податки, які платять громадяни, йдуть не на поліпшення якості їхнього життя, а на виплати для політиків і чиновників, то бути «слухняним» платником податків мало хто захоче. Якщо громадянин країни бачить, що його праця знецінюється і не є внеском в загальний добробут, то зникає і бажання працювати і жити в цій країні.

Якщо основна мотивація йти в політики або чиновники – заробітна плата («за менше вони не готові працювати»), то і високих результатів такої роботи чекати не доводиться. Якщо заробітна плата політиків і чиновників не залежить від результатів їхньої роботи і реального поліпшення економічних показників, і як наслідок – рівня життя громадян, то і громадянин не захоче працювати на результат.

При цьому високі зарплати політиків і чиновників не здатні побороти корупцію. Її можна припинити лише невідворотністю реального покарання за корупційні дії, включаючи конфіскацію всього нечесно нажитого майна не тільки винних, але і членів їхніх сімей.

Усі кандидати на політичні та державні посади знали, які у них заробітні плати. І якщо вони на них погоджувалися, то повинні були розуміти, на що йдуть. І що на час роботи на країну їхні доходи не будуть такими, як у приватному секторі.

Оплата праці держменеджменту повинна бути порівнянна з реальною економічною ситуацією в країні. І відповідати нормам, коли співвідношення між нижньою і верхньою межею доходів – не більше 7-10 разів. Якщо реальна, а не номінальна заробітна плата працюючого українця збільшиться удесятеро, а пенсія зміниться до рівня, що забезпечує можливість жити, а не виживати, тоді і менеджмент країни може мати оплату за свою роботу на рівні провідних європейських країн.