Війна та газ: навіщо Україні насправді потрібна ГТС

«Нафтогаз» і «Укртрансгаз» наближаються до осіннього етапу перемовин з Єврокомісією і «Газпромом» про умови газового транзиту територією України після 2019 року не в найкращій формі. Головний негативний сигнал, який отримав європейський ринок із Києва, – це фінансові проблеми оператора українських газопроводів, через які він наближається до банкрутства. Це визнають у НАК, а «Укртрансгаз» довів це до відома Ради національної безпеки і оборони.

Але вирішення проблеми, попри її критичну важливість, просувається неквапно. Даються взнаки як старі внутрішньополітичні протиріччя, які супроводжують «Нафтогаз», так і зовнішні чинники, що працюють на погіршення ситуації. Усе це навряд чи сприяє посиленню переговорних позицій України, тоді як наслідки для країни можуть бути вельми драматичними.

Це лише на перший погляд здається, що військові конфлікти, в які опиняються втягнутими держави, виникають несподівано і організовуються за кілька днів. Нинішня напружена ситуація у відносинах України і Росії – не виняток. Передумови для неї з'явилися при перших серйозних спробах Києва послабити тиск Москви на зовнішньополітичні рішення. І тепер тим більше очевидно, наскільки значущими в стримуванні російської агресії для України є газопроводи, по яких «Газпром» доставляє свій газ у Європу.

Михайло Корчемкін, засновник і керуючий директор консалтингової компанії East European Gas Analysis (США), яка спеціалізується на фінансовому аналізі газотранспортних проектів у країнах колишнього Радянського Союзу, присвятив цій темі свою замітку для Центру Балканських і Чорноморських досліджень (Болгарія).

З огляду на важливість вирішення проблеми про умови подальшої співпраці «Нафтогазу» і «Газпрому» для національної безпеки України, Mind публікує переклад тексту Михайла Корчемкіна, з яким раніше на нашому сайті також виходило інтерв'ю про специфіку газової торгівлі в сучасних реаліях.

У жовтні 2013 року я натрапив на публікацію анонімного блогера. Там було написано, що Росія формує окрему повітряно-десантну бригаду, щоб зупинити розробку сланцевого газу на сході України. Це сталося за кілька місяців до української революції 2014 року, і я назвав цю новину фейком. Але після початку бойових дій на території Донбасу замітка отримала новий, глибший сенс.

За збігом обставин чи ні, система газопостачання, якою керує російський «Газпром», до того моменту виявилася підготовленою ​​до війни в Україні. Протягом багатьох років Ростов-на-Дону і ще дві області на півдні Росії отримували газ через Східну Україну. У 2007 році «Газпром» ввів у експлуатацію обвідний трубопровід, що дозволяє «безпосередньо поставляти газ російським споживачам і знижувати транзитні витрати через територію суміжної країни».

Примітно, що «Газпром» інвестував понад $1 млрд, щоб заощадити «до $40 млн за транзитне мито на рік». Експлуатаційні витрати на новому трубопроводі і компресорній станції у кілька разів перевищували номінальну вартість українського транзиту. Так чи інакше, у 2014 році Кремль навряд чи ризикнув би залишити мільйони російських виборців без газу, тому будівництво обхідної труби виявилося дуже своєчасним.

У російсько-грузинському конфлікті в серпні 2008 року теж були виявлені сліди газу. Деякі спостерігачі висловили стурбованість тим, що однією з цілей Кремля була зупинка будівництва газопроводу Nabucco, конкурента газпромівського проекту «Південний потік».

Кремль вітав реакцію інвесторів, подібну до тієї, що була опублікована агентством Reuters: «Постачальники енергоносіїв на Кавказі і в Каспійському регіоні можуть відмовитися використовувати Грузію як транзитний маршрут після нетривалої війни країни з Росією – конфлікт підриває довіру до газопроводу Nabucco».

Дивно, але у 2013 році «Газпром експорт» визнав ризик використання Росією збройних сил для знищення конкуренції з боку Транскаспійського газопроводу. «Будівництво цього трубопроводу – це як плювок в обличчя Росії, і реальний ризик може полягати у військовому конфлікті, перед яким Росія не відступить», – пише корпоративний журнал Blue Fuel, демонструючи відсутність обмежень у захисті проекту «Південний потік» від будь-якої конкуренції.

Серед країн Каспійського регіону немає явних супротивників Кремля. Але Росія значно збільшила свою Каспійську флотилію. «З 2014 року флот отримав більше ніж десять нових військових кораблів, а решту оснастив сучаснішим озброєнням і збільшив на них кількість російських моряків», – зазначалося в одній зі статей.

У «Газпрому» також є свої збройні сили, які забезпечують безпеку. Закон РФ «Про поставки продукції для федеральних державних потреб» говорить, що «спеціальні сили безпеки власника Єдиної системи газопостачання Росії захищають активи і продукцію, що поставляється відповідно до державних контрактів». Закон не визначає меж, як далеко можуть піти збройні сили «Газпрому», щоб захистити свої ресурси блакитного палива.

Країни, які межують із Росією, безпечніші, якщо трубопроводи на їхній території заповнені російським газом, а не паливом від конкурентів «Газпрому». Ризики збройного конфлікту зростають, якщо сусідні держави взагалі не надають транзитних послуг.

Дивлячись на карту військового конфлікту на сході України, можна помітити, що артилерія і стрілецька зброя використовувалися в безпосередній близькості від занедбаних трубопроводів, але не ближче 80 км від функціонуючого експортного трубопроводу. Тому скорочення обсягів транзиту російського газу до нуля збільшує ризик великомасштабного вторгнення російських військ в Україну.